Поняття та сутність правосуддя в адміністративному процесі України

Поняття та сутність адміністративного процесу

Поняття та сутність правосуддя в адміністративному процесі України

Лекція 7. Адміністративно-процесуальне право

ПЛАН

Поняття та сутність адміністративного процесу

Структура адміністративного процесу

Принципи адміністративного процесу

Провадження за зверненнями громадян

Загальна характеристика адміністративного судочинства

Поняття та сутність адміністративного процесу

На сьогоднішній день в адміністративній науці не склалося усталеного та єдиного розуміння адміністративного процесу. Можна виділити принаймні три основні підходи до його визначення.

Перший підхід (його ще називають «юрисдикційним») передбачає так зване «вузьке розуміння адміністративного процесу», згідно якого адміністративний процес — це врегульований нормами адміністративно-процесуального права порядок застосування заходів адміністративного примусу, і насамперед адміністративних стягнень (іншими словами, у вузькому розумінні адміністративний процес – це провадження в справах про адміністративні правопорушення). У такому розумінні адміністративний процес має виключно юрисдикційний (правоохоронний) зміст.

Відповідно до другого підходу (так званого «управлінського»), його ще називають «широким розумінням адміністративного процесу», адміністративний процес пропонується розглядати як врегульований нормами адміністративно-процесуального права порядок розгляду індивідуально-конкретних справ у сфері виконавчої діяльності органів публічного адміністрування, а у передбачених законодавством випадках і іншими, уповноваженими на то органами. Іншими словами, у широкому розумінні адміністративний процес – це вся сукупність адміністративних проваджень.

Нарешті, виокремлюється і третій підхід до визначення адміністративного процесу, умовно його можна назвати «судочинським», який походить від розуміння юридичного процесу виключно як форми правосуддя.

Отже, адміністративний процес у даному випадку розглядається тільки як судовий розгляд публічно-правових спорів, віднесених до компетенції адміністративних судів.

В рамках даного підходу також існують різні точки зору, наприклад, виділяється адміністративний процес як вид судового процесу (адміністративне судочинство) та окремо управлінський процес (правозастосовча діяльність адміністративних органів), або стверджується що адміністративний процес – це форма правосуддя, тобто адміністративне судочинство, а діяльність органів публічної адміністрації взагалі носить не процесуальний, а процедурний характер (так звані адміністративні процедури).

Враховуючи вищенаведені погляди, слід зазначити, що адміністративний процес — це урегульований правом порядок розгляду і розв'язання адміністративних справ, що реалізується в рамках діяльності органів публічної адміністрації та деяких інших владних суб'єктів.

Будь-яке явище, зокрема й адміністративний процес, глибоко пізнається тоді, коли поряд із визначенням наводяться його характерні риси Це дозволяє певним чином зосередитися на основних особливостях цього явища

Характерні риси адміністративного процесу:

— це — різновид юридичного процесу, який водночас має певні суттєві відмінності від кримінального та цивільного процесів,

— це — різновид управлінської або судочинської діяльності,

— комплексний характер, що проявляється у розгляді як позитивних справ, так і конфліктних питань, у застосуванні адміністративного примусу,

— чітка регламентація адміністративно-процесуальними нормами,

— проміжні та кінцеві стадії закріплюються у спеціальних документах,

— широке коло суб'єктів здійснення.

Специфічними є мета й завдання адміністративного процесу.

Мета адміністративного процесу — це заздалегідь заплановані результати, досягнення яких можливе за допомогою відповідних засобів і способів.

У свою чергу, завдання цього процесу становлять собою поняття, що відображають необхідність для суб'єкта здійснити певні дії, спрямовані на досягнення мети процесу.

Таким чином, мета процесу визначає наявність комплексу відповідних завдань, розв'язання яких і дозволяє досягти наміченої мети.

Найважливішою метою адміністративного процесу є належне, таке, що ґрунтується на суворому додержанні законів, регулювання діяльності всіх суб'єктів процесу на всіх його стадіях і етапах.

Щодо адміністративного процесу доцільно виділити і його цілі:

— стратегічні;

— тактичні;

— оперативні.

За такої класифікації слід брати до уваги не тільки часову характеристику цілей (перспективні, проміжні тощо). Ці категорії несуть більше смислове навантаження, включаючи в себе також значимість результатів, на досягнення яких вони спрямовані.

До стратегічних цілей адміністративного процесу слід віднести головну його ціль — належне, засноване на суворому дотриманні законів регулювання діяльності суб'єктів процесу в ході здійснення установчих, правотворчих, правозастосовних та контрольних функцій на всіх його рівнях.

Сукупність тактичних цілей адміністративного процесу становлять цілі окремих проваджень, а також стадій цих проваджень.

До оперативних відносять цілі етапів, стадій проваджень, а також окремих процесуальних дій Як і тактичні, ці цілі мають проміжний характер.

Адміністративний процес відрізняється від інших видів юридичної процесуальної діяльності і насамперед від кримінального та цивільного процесів. Відмінності, що існують між ними, чітко виявляють специфіку адміністративного процесу.

Ці відмінності полягають у такому:

по-перше, адміністративний процес реалізується у сфері публічного управління та при здійсненні правосуддя, кримінальний і цивільний – лише при здійсненні правосуддя;

по-друге, адміністративний процес не обмежується діяльністю щодо розгляду спорів і вжиття примусових заходів, а включає також діяльність з реалізації регулятивних норм, діяльність, так би мовити, позитивного, організуючого характеру. Це пояснюється специфікою адміністрування як діяльності в основному творчої, в якій метод примусу є не основним, а допоміжним;

по-третє, адміністративний процес реалізується суб'єктами які: а) належать до різних структур державного апарату виконавчої та судової; б) різняться своєю правовою природою, оскільки серед них є як органи держави, так і органи місцевого самоврядування; в) поряд з вирішенням адміністративних справ, вони виконують не менш важливі управлінські функції, наприклад, аналітичну.

Переглядів: 1198

Источник: https://studopedia.com.ua/1_403229_ponyattya-ta-sutnist-administrativnogo-protsesu.html

Сутність адміністративного процесу та його зміст

Поняття та сутність правосуддя в адміністративному процесі України

Розділ 2

АДМІНІСТРАТИВНИЙПРОЦЕС ТА АДМІНІСТРАТИВНІ ПРОВАДЖЕННЯ

Глава 5

Сутність адміністративногопроцесу та його зміст

Поняття адміністративного процесуального права тісно пов’язане зпоняттям «адміністративний процес».

В юридичній літературі немає одностайного підходу до ви­значенняпоняття і сутності адміністративного процесу. Історія розвитку теоріїадміністративного права сформувала два підхо­ди: «вузьке» і «широке» розумінняадміністративного процесу, залежно від яких визначається його місце в правовійсистемі, регуляторні можливості, обсяг і зміст.

Вузьке розуміння адміністративного процесузводиться до діяльності органів влади щодо розгляду справ про адміністра­тивніправопорушення та застосування заходів адміністратив­ного примусу. Прихильникицієї позиції — Н. Г. Саліщева, А. П.

Клюшниченко та інші — підкреслюваливиключно юрис- дикційний характер адміністративного процесу.

Вони зазнача­ли,що адміністративний процес — регламентована законом діяльність із вирішення спорівта застосуванням мір адміністра­тивного примусу.

Широке розуміння адміністративного процесу свогочасу було започатковано (обґрунтовано) С. С. Студеникіним, підтрима­но А. Є.Луньовим та протягом багатьох років відображалося в наукових працях вчених-адміністративістів,таких як: О. М. Якуба, Г. Н. Петров, А. П. Коренєв, Б. Д. Сорокін, Д. Н.Бахрах, Р. С. Павловський та ін.

Вони пов’язували широке розуміння (значення)адміністративного процесу з визначенням того, що адміністративним процесомохоплюється різноманітна управ­лінська діяльність з реалізації матеріальнихнорм адміністра­тивного права.

Головним змістом цієї діяльності є система дійкомпетентних органів управління, спрямованих на вирішення поставлених завдань ідосягнення управлінських цілей.

Адміні­стративний процес у широкому розуміннівизначається не тіль­ки як адміністративно-юрисдикційна діяльність, а йбудь-яка інша діяльність у сфері державного управління: розгляд і вирі­шенняконкретних індивідуальних справ: адміністративна юсти­ція; прийняттянормативних актів управління; дисциплінарні провадження; діловодство тощо.

Перевагу позиції широкого розуміння адміністративного процесу насучасному етапі віддають О. М. Бандурка, М. М.

Ти­щенко та інші автори, якізазначають, що юрисдикційна діяль­ність є лише незначною частиноювиконавчо-розпорядчої діяльності, а зведення адміністративного процесу дорозгляду індивідуальних справ по суті відкидає управлінський характер іототожнює адміністративний процес із кримінальним і цивіль­ним процесами, що неможливовизнати правильним.

До позицій широкого розуміння адміністративного процесу приєднується В.К.

Колпаков, який зазначає, що «саме широке розуміння адміністративного процесувідповідає сучасним нор­мам розвитку правової науки і втіленим у Концепції адміністра­тивноїреформи принципам трансформації державного управ­ління в дієвий інструментреалізації громадянами своїх прав і свобод, інструмент захисту людини віднеправомірних дій і ад­міністративних актів із боку органів управління і їхніхслужбовців». О. В. Кузьменко також підкреслює, що лише широке ро­зумінняпредмета адміністративно-процесуального права дає можливість окреслити йогосферу функціонування та визначити роль і місце у правовій системі країни. Підцим слід розуміти, що автори відносять до адміністративного процесу якстворення і забезпечення та додержання відповідних правил належного поводженнясуб’єктів і здійснення позитивної управлінської діяльності, так і застосуванняпримусових заходів, передбачених санкціями матеріальних норм. Проте здійсненняпозитивної уп­равлінської діяльності, а також вирішення широкого кола ін­дивідуальнихконкретних справ значною мірою зачіпають інте­реси громадян, нерідко навітьнезалежно від їх бажання (прий­няття нормативних актів із підвищенням цін,наприклад, притягнення до відповідальності, перевірка діяльності). Спілку­ванняз владою рідко буває приємною, оскільки ідеологія пану­вання держави надлюдиною і владно-розпорядчий вплив із боку державних органів поки щозалишаються.

Як вірно зазначає В. Б. Авер’янов, реалізація повноважень з бокусуб’єктів публічної адміністрації у стосунках з іншими учасникамиадміністративних правовідносин набуватиме рис необмеженого адміністративногорозсуду — аж до свавілля.

У цьому зв’язку «широке» розуміння адміністративногопроцесу, яке включає в свою структуру всю виконавчо-розпорядчу діяль­ністьорганів державного управління, а сфера адміністративних проваджень стаєневичерпною, практично, врешті-решт, по­збавляє конкретного визначення змістадміністративного про­цесу та сферу його впливу на суспільні відносини.

У структурі традиційного розуміння адміністративного процесу у«широкому» значенні вчені-адміністративісти виді­ляють значну кількістьадміністративних проваджень, що вклю­чаються до сфери адміністративного процесу.

Виходячи з рег­ламентації правовими актами різноманітної галузевої спрямо­ваності,сфери діяльності органів виконавчої влади, їх компетенції розрізняють такі видивпроваджень, як нормотворчі, установчі, правозастосовні, контрольно-наглядові,ад­міністративно-деліктні, адміністративно-юрисдикційні, неюрисдикційногохарактеру тощо, не розділяючи ані внутрішньої (провадження щодо створення,організації, ліквідації організа­ційних структур, дисциплінарне провадження,діловодство тощо), ані зовнішньої сфери діяльності (нормотворчі, правозастосовні,контрольно-наглядові, адміністративно-деліктні тощо). Це викликає певнийсумнів. Чи можна відносити пи­тання внутрішньої самоорганізації доадміністративного проце­су? Якщо так, то яку тоді роль відіграють вуправлінському процесі правові та організаційні форми й методи державногоуправління? Як зазначає Т. О. Гуржій, подібна неузгодженість накладає суттєвийвідбиток на сучасне уявлення не лише про сам процес, а й проадміністративно-процесуальне право як систему юридичних норм, науку танавчальну дисципліну.

Як на нашу думку, то ні «вузьке», ні «широке» розумінняадміністративного процесу не відповідає визначеній Конститу­цією Українипринципово новій ролі держави у відносинах з людиною.

«Вузьке» і «широке»розуміння свідчить про роз­митість визначення, відсутність методологіїпонятійного апара­ту.

Визначення адміністративного процесу на рівні різноманіт­ноїуправлінської діяльності та розгляду і вирішення конкрет­них справ, щовиникають у сфері публічного управління залишає дослідників у «полоні ілюзій»,сформованих на засадах позитивістського права і політичної доцільності, коли ад­міністративнийпроцес вивчався як виконавчо-розпорядча діяльність органів державного управління,а дослідження зосе­реджені на обґрунтуванні залучення до адміністративних про­вадженьякомога більше суспільних відносин.

На визначення поняття адміністративного процесу значний впливздійснюють взаємопов’язані з предметом правового ре­гулювання норми права іправові інститути, які входять до га­лузі права, становлять її систему.

Аналізавторських концепцій та підходів щодо визначення адміністративного процесу даєможливість дійти висновку про наявність двох форм адміністра­тивного процесу: управлінської і судової.

Ці форми неможливо ототожнювати, але на рівні проваджень вониутворюють пра­вові інститути і складають окрему галузь адміністративногопроцесуального права, яка на противагу процесу (діяльності у сфері публічнихвідносин) як цілісна правова система існує в реальності.

Управлінська форма адміністративного процесу яккомплекс­не нормативне утворення, на чому неодноразово наголошує у своїй роботіО. В.

Кузьменко, об’єднує низку врегульованих нормами адміністративногопроцесуального права (а в окремих випадках й інших галузей права) відповіднихпроцесуальних проваджень, із застереженням зроблених вище, спрямованих назабезпечення реалізації прав, свобод та інтересів громадян, прав та інтересівюридичних осіб, держави і суспільства в цілому.

Управлінська форма своїм змістом охоплює і юрисдикційну концепцію(«вузьке» розуміння) визначення адміністративного процесу, яка висвітлюється вюридичній літературі і піддається критиці прибічниками управлінської(позитивної) концепції адміністративного процесу.

Управлінська форма процесу — це система техніко-формальних приписів інорм щодо установлення порядку здійс­нення конкретних процесуальних дій, усфері як позитивного регулювання, так і застосування примусових заходів при ви­знанні,реалізації та захисті прав, обов’язків і законних інтере­сів фізичних чиюридичних осіб.

Судова форма адміністративного процесу —нормативне ут­ворення, врегульоване адміністративно-процесуальними нор­мами іспрямоване на захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересівюридичних осіб від порушень з боку органів владних повноважень або їх посадовихосіб.

Судова форма процесу — це теж система техніко-формальних приписів і нормщодо визначення повноважень адміністративних судів та встановлення порядку зверненнядо адміністративних судів, розгляду і вирішення індивідуальних адміністративнихсправ у адміністративних судах та здійснення адміністративного судо­чинства.

На перший погляд, ніби існує антагонізм між зазначеними формами процесу— не може бути поєднання юридичних явищ, які лежать у різних площинах правовоїдійсності — судова вла­да є продовженням виконавчої влади. Проте більш глибокийаналіз показує, що і в управлінській формі процесу, і в судовій формі процесубагато спільного.

По-перше, вони діють, ре­гулюють суспільні відносини у сферіпублічної влади. По-дру­ге, вони забезпечують виконання і захист прав іобов’язків гро­мадянина, держави, суспільства в цілому. По-третє, процесу­альнадіяльність врегульована відповідними нормами права; має досить високуформалізацію.

По-четверте, обов’язковими суб’єктами відносин є наявністьдержавного органу чи його посадової особи.

Ці спільні ознаки, завдання і метадозволяють підкреслити, що між зазначеними формами процесу не існуєантагонізму, навпаки, і управлінська, і судова форми ад­міністративного процесує сукупністю процесуальних дій, спрямованих на вирішення конкретнихадміністративних справ або на виправлення та усунення управлінських недоліків іпо­милок.

Такимчином, адміністративний процес (звертаємо увагу: процес, а неадміністративне процесуальне право)— це вид юри­дичного процесу, який регламентує порядок і умовивизнання та забезпечення реалізації прав, обов’язків, свобод та інтересів гро­мадян,юридичних осіб і держави, їх захисту, розгляду і вирішення конкретних справ упублічній сфері органами владних повнова­жень, їх посадовими особами таадміністративними судами від­повідно до чинного законодавства.

Не претендуючи на беззаперечність та безапеляційність ви­кладених вищеположень, вважаємо за найбільш прийнятну точ­ку зору, згідно з якою можливопевною мірою узагальнити про­цесуальні аспекти управлінської, юрисдикційної тасудової кон­цепції адміністративного процесу, усунути дискусії щодо «вузького»та «широкого» розуміння адміністративного процесу.

Крім цього, у адміністративному процесі управлінська і су­дова формипроваджень вигідно відрізняються від своїх ближ­чих аналогів — кримінального тацивільного процесів.

Усі про­цеси — кримінальний, цивільний, господарський —спрямовані на захист прав та інтересів учасників процесів, а адміністратив­нийпроцес, крім цього, ще й виступає як інструмент визнання та реалізації прав,свобод, інтересів і обов’язків фізичних і юри­дичних осіб, держави ісуспільства в цілому.

Він включає пра­вові інститути позасудового, а інколидосудового вирішення справ (здійснення провадження), яке за своїми якостями негірше, але дешевше, швидше, менш формалізоване.

Ознаками та особливостями адміністративного процесу є наступне:

1) однією із сторін уадміністративно-процесуальних відно­синах завжди виступає орган владнихповноважень, його поса­дова чи службова особа;

2) неслужбова сфера процесуальноїдіяльності, тобто ад­міністративно-процесуальні відносини, не пов’язані зіслужбо­вим підпорядкуванням (як це спостерігається у дисциплінар­нихпровадженнях);

3) наявність адміністративноїсправи, задля розгляду і вирі­шення якої й здійснюється адміністративнепровадження;

4) чітка регламентація повноваженьорганів влади в ад­міністративному процесі, а не віртуальна узагальненість їхдіяльності щодо реалізації матеріальних норм;

5) встановлення строків розглядуадміністративної справи, тобто жорстка регламентація розгляду справи у часовомувимірі, тоді як провадження в «широкому» розумінні у часові рамки не укладені(видання нормативних актів, прийняття індивідуаль­них актів, діловодство тощо).

Отже, адміністративний процес — це сфера визнання та за­безпеченняреалізації прав, обов’язків, свобод і законних інте­ресів фізичних чи юридичнихосіб, а також держави шляхом розгляду і вирішення конкретних адміністративнихсправ, а уп­равлінська діяльністьщодо реалізації норм матеріального права — це сфера функціонування всієїсистеми повноважних ор­ганів, реалізації власної управлінської компетенціїшляхом ор­ганізаційно-правових форм і методів державного управління. Нормами адміністративного процесуального праварегулюються відносини публічної адміністрації при вирішенні публічних ін­тересівучасників адміністративного процесу, а не відносини в сфері державногоуправління.

Адміністративний процес являє собою системне утворення, певними іосновними частинами якого є окремо взяте ад­міністративне провадження, щоздійснюється уповноваженою особою у межах конкретної справи з метою виконанняпостав­лених завдань.

Адміністративний процес являє собою системне утворення, певними іосновними частинами якого є окремо взяте ад­міністративне провадження, щоздійснюється уповноваженою особою у межах конкретної справи з метою виконанняпостав­лених завдань.

Особливості адміністративного процесу, що зазначені вище, зумовлюютьколо охоплюваних ним суспільних відносин. Ці суспільні відносини складаються ізоднопорядкових груп про­цесуальних правовідносин, утворюють різні видиадміністра­тивних проваджень, які значною мірою детермінують структуруадміністративного процесу.

Розподіл адміністративного процесу на окремі проваджен­ня відбиваєоб’єктивну необхідність урегулювання якісно одно­рідних суспільних відносин засферою їх дії, мети, кола завдань та способів їх вирішення, а також зурахуванням професійної спеціалізації процесуальної діяльності різнихуповноважених суб’єктів.

Усі адміністративні провадження органічно пов’язані між собою, наділенібагатьма загальними ознаками з притаманни­ми кожному провадженню метою та коломзавдань. Напри­клад, мета провадження з адміністративного судочинства зов­сімінша, ніж мета провадження із застосування заходів ад­міністративного примусу.

Кількість конкретних адміністративних проваджень, як за­значає В. К.Колпаков, надзвичайно велика, що зумовлено ха­рактером самого публічногоуправління, яке всебічно охоплює суспільне життя і різноманітністюуправлінських відносин. Пов­ний перелік проваджень практично неможливий.

Однакв юри­дичній літературі види, підвиди адміністративних проваджень та їхкваліфікація з певними ознаками настільки широко викладена, що в окремихвипадках не має ніякого значення для юри­дичної практики.

Насправді, чи єадміністративним проваджен­ням дії щодо відпрацювання та прийняття нормативнихактів, видання індивідуальних актів; систематизації, інкорпорації такодифікації нормативних актів; діловодство, установчі, дис­циплінарніпровадження тощо? Це форми управлінської діяль­ності, які притаманні як сферідержавного управління, так і будь-якій соціальній управлінській системі. А чиможемо ми в такому разі суто державницькі форми управлінської діяльностіпоширювати на суспільні відносини у всіх соціальних системах?

За радянських часів у науці існувала тенденція, яка збе­реглася і доцього часу: для підсилення предмета адміністра­тивного права якомога більшерозширити коло регулювання суспільних відносин нормами адміністративного правата його процесуальним аналогом.

Проте такий підхід на сьогодні ніве­люєсоціальне призначення і адміністративного права, і ад­міністративного процесу,що виявляється у збільшенні надання адміністративних послуг та зменшеннівтручання органів влад­них повноважень, їх посадових осіб у публічне і приватнежит­тя громадян.

Адміністративним провадженням є система нормативно врегульованих якіснооднорідних процесуальних дій учасників адміністративного процесу у відповіднійсфері публічних від­носин, спрямованих на вирішення конкретних адміністратив­нихсправ з урахуванням професійної спеціалізації.

Кожне адміністративне провадження, яке входить до ад­міністративногопроцесу, здійснюється в певній послідовності з дотриманням відповіднихпроцедур, що встановлюються дер­жавою у вигляді системи обов’язкових правил.

Послідовність здійснення процесуальних дій забезпечує рухадміністративної справи від порушення (відкриття) до досяг­нення певної мети тарозв’язання відповідних завдань.

Послі­довність процесуальних дій логічновизначена і створює низку окремих операцій в адміністративних провадженнях, якіспря­мовані на вирішення конкретних часткових завдань у справі. Такі операціїприйнято називати стадіями провадження.

На­приклад, стадія вирішення питанняпро порушення або відмо­ву в порушенні адміністративної справи.

Стадія провадження — це певна частина розгляду івирі­шення окремих питань в адміністративній справі з метою за­безпеченняпросування її до розгляду по суті. Стадію юридич­ного процесу розглядають якдинаміку відносно замкнутої су­купності закріплених чинним законодавствомспособів, методів, форм, що забезпечують логіко-функціональну послідовністьдосягнення кінцевого процесуального результату.

Стадії провадження, в свою чергу, складаються з етапів, спрямованих нареалізацію проміжних цілей в адміністративній справі. Наприклад, на стадіїз’ясування фактичних обставин здійснюється вивчення матеріалів по справі,встановлюється коло учасників адміністративного провадження, готується справадо розгляду тощо.

Процесуальний етап провадження — це частинастадії про­вадження, спрямований на вирішення окремих конкретних за­вдань щодозабезпечення провадження в адміністративній справі.

Процесуальні дії (процедури) — це ще одна ланкаабо скла­дова структури адміністративного процесу, первинна підвалина того чиіншого виду адміністративного провадження. Саме вони характеризують діяльністьучасників адміністративного процесу, спрямовану на визнання, реалізацію тазахист прав і законних інтересів фізичних чи юридичних осіб, держави і су­спільствав цілому.

Процесуальні дії (процедури) — це визначені законом обов’язковіправила, вчинення яких спрямоване на забезпечен­ня розгляду і вирішенняадміністративної справи.

Таким чином, структураадміністративного процесу є п’ятирівневою: процесуальні дії — процесуальніетапи — процесу-альні стадії — адміністративні провадження — адміністративний процес.

Источник: http://studies.in.ua/admnstrativne-procesualne-pravo-ukrainu/1972-sutnst-admnstrativnogo-procesu-ta-yogo-zmst.html

Сутність та призначення принципів адміністративного судочинства України

Поняття та сутність правосуддя в адміністративному процесі України

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

СУТНІСТЬТАПРИЗНАЧЕННЯПРИНЦИПІВАДМІНІСТРАТИВНОГОСУДОЧИНСТВАУКРАЇНИ

С.В. ПОТАПЕНКО

Завданнями адміністративного судочинства, як вказано у ч. 1 ст.

2 Кодексу адміністративного судочинства (далі — КАС) України, є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.

Визначаючи адміністративне судочинство як засіб досягнення мети адміністративно-процесуального регулювання, вважаємо важливим визначити питання правильного порядку організації адміністративного процесу, за-порукою ефективності якого є насамперед принципи як основні, вихідні ідеї.

Оскільки в оновленому процесуальному законодавстві міститься значна кількість нових положень, надзвичайно актуальним є дослідження сутності та визначень основних його категорій, зокрема й таких, як принципи.

Варто визнати, що на сьогодні у цьому на-прямі дослідження провадяться досить активно. Так, у працях В. Б. Авер'янова, В. І. ПІишкіна, В. К. Матвійчука, І. О. Хара, Г. П. Тимченка, А. О. Селіванова, І. Б. Коліушко, О. П. Рябченко, Р. О. Куйбіди О. В. Кузьменко, Т. О. Гуржія, Н. В.

Александрової, Є.В. Курінного найбільшу увагу приділено особливостям розгляду адміністративних справ у цілому, з огляду на оновлені принципи адміністративного процесуального права.

Проте сутність та функціональне призначення зазначених принципів, їх зміст досі не були предметом окремого наукового дослідження.

Тому метою даної статті є з'ясування сутності та процесуального значення принципів адміністративного судочинства для адміністративно-процесуального регулювання, в умовах спрямованості держави на всебічний захист прав, свобод та інтересів в сфері публічно-правових відносин.

Перш ніж розглянути сутність принципів адміністративного процесу, які закріплені в нормах КАС України, розглянемо юридичну природу правової категорії «принцип», оскільки в юридичній літературі — і в сучасній вітчизняній, і в спадкованій від радянської правничої науки існує багато дефініцій принципів [1, с 16]. Для цього звернемося до довідкових та інших джерел, які розкривають зміст зазначеного терміна.

Слово «принцип» походить від латинського «principium» — початок, основа (у філософії); те, що лежить в основі деякої сукупності фактів або знань із збереженням первинного відтінку [2, c. 214]; науковий або моральний початок, правило, основа, від якої не відступають [3, с.

431]; основне, вихідне положення якої-небудь теорії, вчення, наукової системи [4, с 439]; особливість, покладена в основу створення або здійснення чого-небудь, спосіб створення або здійснення чогось; правило, покладене в основу діяльності якої-небудь організації, товариства тощо [5, с 941]; керівне положення чи ідея, установка в будь-якій діяльності [6, с 382]; переконання, норма, правило, яким керується хто-небудь у житті поведінці; канон [7, с 614]; внутрішнє пере-конання, погляд на речі, які зумовлюють норми поведінки; основа якого-небудь пристрою, приладу [8, с 762]. Принцип може також означати основоположне теоретичне знання, що не вимагає доказу [9, с 132].

У філософії під принципом розуміють центральне поняття, основу системи, що становить узагальнення й поширення будь-якого положення на всі явища тієї галузі, з якої даний принцип абстрагований.

Будь-який предмет має свою ідею, отже, свій принцип і свій закон, будь-яке явище відповідає якійсь ідеї, ніщо не відбувається в світі, не виражаючи якоїсь ідеї, — усе це є аксіомою новітньої філософії [10, с 44].

Принцип є вихідним положенням, системотворчим елементом, якому підпорядковані та компліментарні всі інші складові системи

У логічному розумінні принцип — центральне поняття, основа системи, що є узагальненням і поширенням певного положення на всі явища тієї галузі, з якої даний принцип абстрагований.

Під принципом дії, що по-іншому називається максимою, розуміють, наприклад, етична норма, яка характеризує відносини людей у суспільстві [11].

У суб'єктивному розумінні означає основне припущення, передумову, в об'єктивному розумінні — вихідний пункт, першооснову.

До найбільш суттєвих ознак принципів права треба віднести, насамперед, їх регулятивність. Загальновідомо, що регулювання суспільних відносин є головною функцією права.

Таке регулювання здійснюється за допомогою механізму правового регулювання, під яким розуміють цілісне, результативне упорядкування й організацію суспільних відносин за допомогою системи правових засобів, відповідно до вимог соціально-економічного й політичного рівня розвитку суспільства [12, с 289].

Аналіз довідкової літератури свідчить про широкий спектр різного трактування поняття принципів.

Проте термінологічні відмінності у визначенні принципів (керівна ідея, правило поведінки, канон, наукове начало, основа системи) не містять у собі суперечностей і, по суті, відображають єдину за своєю природою категорію принципів.

Використання різних термінів, передусім, зумовлено багатогранною й багатоаспектною роллю принципів, яку вони відіграють у тій або іншій сфері людської діяльності. Залежно від різновиду практичної діяльності в кожному конкретному випадку важливо вживання тієї термінології, яка найбільше відповідає змісту діяльності.

Разом із тим, саме термінологічні відмінності в підходах до розуміння принципів створює найбільші труднощі в розкритті природи їх походження і виявленні джерел формування, — визначенні сутнісних ознак. Як наслідок використання різних визначень принципів, широкий і різноманітний варіант трактування і визначень принципів у сфері адміністративно-правових відносин.

У юридичній літературі під принципами переважно розуміють основоположні загальноприйняті норми, що виражають властивості права і мають вищу імперативну юридичну силу, тобто такі, що становлять собою незаперечні вимоги, які пред'являються до учасників суспільних відносин з метою встановлення соціального компромісу [13, с 281].

Інші вчені дотримуються вузького розуміння принципів права, вважаючи їх керівними, вихідними положеннями, які визначають найсуттєвіші сторони певного виду державної діяльності [14, с 51]. Як приклад варто також навести думку Ю. Ф.

Кавченка, який доходить висновку, що «суттєві розбіжності принципів відсутні, принцип — своєрідний промінь прожектора, який висвітлює певну площину.

Можна перебувати з одного боку цього променя, з іншого, зсередини, але не виходити за його межі» [15, с 204].

До загальнотеоретичних аспектів принци-пів права зверталися й російські вчені. Так, М. Н.

Марченко є автором досить влучної дефініції: принципи права являють собою основні ідеї, вихідні положення чи провідні засади процесу його формування, розвитку і функціонування [10, с 25].

Особливий наголос зроблено на тому, що принципи права характеризують не лише сутність, але і зміст права, відображають не лише його внутрішню будову, статику, але і весь процес його застосування, його динаміку.

Категорія «принципи права» повинна використовуватися в усіх випадках, коли йдеться про відправні ідеї і положення, що належать до юриспруденції.

Термін «принципи» може лише уточнюватись і деталізуватись залежно від того, якою є сфера його існування і функціональна спрямованість.

Зазначені підходи у розкритті поняття «принцип» лежать в основі встановлення суті принципів адміністративно-го процесуального права України в цілому.

Розглядаючи сутність та призначення принципів адміністративного судочинства, для їх розуміння важливо визначити сутність і завдання адміністративного судочинства.

У юридичній літературі останнім часом досить інтенсивно розвилися теоретичні дослідження з даного питання.

Наприклад, більшість учених відстоює позицію, відповідно до якої адміністративне судочинство полягає у визначенні виду й обсягу суб'єктивних прав і юридичних обов'язків персонально певних осіб, у розгляді й вирішенні конкретної адміністративної справи адміністративним судом шляхом винесення рішення, яке має законну силу (внаслідок набуття таким рішенням чинності) [16].

Варто підкреслити, що в загальному розу-мінні поняття «судочинство» розглядається тлумачними словниками як: 1) форма реалізації судової влади [17, с 391]; 2) порядок провадження у судових справах судами відповідної юрисдикції [7, c. 471]. В інших юридичних виданнях термін «судочинство» використовується науковцями для позначення процесуальної діяльності судів щодо розгляду й вирішення судових справ.

За змістом схожим на поняття «судочинство» є термін «правосуддя». О. І. Шостенко, наприклад, розглядає правосуддя як специфічну форму здійснення владних повноважень органами судової влади, що завершується прийняттям судових рішень, які є обов'язковими для виконання всіма особами, яких вони стосуються [18, c. 8].

Російські вчені наголошують на тому, що правосуддя як діяльність суду завжди орієнтоване на утвердження верховенства права через ухвалення правосудного судового рішення [19, c. 85].

Цікавою є позиція й інших вчених, які називають правосуддя самостійним видом державної діяльності, що здійснюють органи судової влади — суди — шляхом розгляду й вирішення в судових засіданнях в особливій, встановленій законом, процесуальній формі цивільних, кримінальних та інших справ [17, 391].

Якщо сутність терміна «судочинство» по-збавлена ціннісно-орієнтованого спрямування, оскільки відтворює тільки процесуальну діяльність суду щодо відповідного звернення особи незалежно від результатів розгляду справи, то правосуддям можна називати лише таке судочинство, яке є незалежним від будь-яких негативних впливів, позбавлене упередженості і спрямоване на захист прав, свобод та інтересів людини чи іншої особи, на вирішення справи згідно з ідеалами добра і справедливості [20]. Разом із тим, завдання право-суддя може бути реалізоване тільки через судочинство як процедурно унормовану діяльність суду.

На думку, В. Б. Авер'янова, адміністративне судочинство є процесуальною склаcовою адміністративної юстиції в Україні [21, с 403] Крім того, вчений пропонує використовувати термін «адміністративно-судовий процес» для позначення адміністративного судочинства [21, c. 492].

В. С. Стефанюк під судовим адміністративним процесом розуміє систему взаємопов'язаних правових форм діяльності уповноважених суб'єктів, що виявляється у здійсненні правосуддя в адміністративних справах, урегульовану адміністративними процесуальними нормами [22, c.

36-39]. На думку вченого, судовий адміністративний процес як дуже значуща діяльність, одержує чітку регламентацію за допомогою адміністративних процесуальних норм і принципів. Його не можна ототожнювати з окремою процесуальною нормою або їх групою.

Він не може дорівнювати тій чи іншій окремій адміністративній процедурі.

Судовий адміністративний процес — це нормативний еталон, ідеальна модель, сукупність певних ознак, методів, видів, правил і -як будь-яка ідея — принципів, що мають свою систему і структуру та інформаційну й нормативну природу [22, с 41].

Майже ідентичну позицію висловлюють сучасні вчені-адміністративісти, наголошуючи на тому, що адміністративне судочинство повинно бути побудоване на принципах, які забезпечують можливість реалізації заінтересованою особою права на судовий захист прав, свобод та інтересів від суб'єктів владних повноважень, тобто можливість бути захисником своїх прав у суді, брати участь у вирішенні справи [23].

Саме це й визначає необхідність встановлення специфічної форми здійснення адміністративного судочинства, яка передбачає суворо встановлений порядок розгляду й вирішення адміністративної справи. У свою чергу, порядок розгляду і вирішення адміністративних справ є формою здійснення правосуддя і становить таке поняття, як адміністративний процес.

Вищенаведені аргументи переконують, що адміністративне судочинство на сьогодні є судовою діяльністю з реалізації судової влади шляхом розгляду й вирішення публічно-правових спорів.

У свою чергу, адміністративний процес можна визначити як форму реалізації адміністративного судочинства, який забезпечує і гарантії здійснення правосуддя в зазначеній сфері діяльності, і гарантії права фізичних і юридичних осіб на судовий захист.

За межами адміністративного процесу, який забезпечує гарантії здійснення адміністративного судочинства з розгляду й вирішення адміністративних справ, таке судочинство стає неможливим. Визначений зв'язок зазначених категорій пояснює їх принципову єдність як змісту і форми, що дозволяє диференціювати ці явища в спеціально-юридичному значенні як самостійні.

Проведений огляд сучасної процесуально-правової літератури дозволяє зробити висновок про те, що для позначення адміністративного процесу використовуються різні словосполучення: 1) адміністративно-судовий процес; 2) адміністративне судочинство; 3) адміністративне правосуддя; 4) адміністративне процесуальне право. Натомість за змістом за-значені правові категорії не є абсолютно ідентичними й відрізняються один від одного.

Потрібно визнати, що на сьогодні ми вже не можемо скористатися тим набором принципів, який представлено в роботах радянського періоду. Оновлення адміністративно-правового регулювання здійснюється відповідно до нових закономірностей адміністративного процесу, притаманних сучасному демократичному суспільству й державі.

Сучасна юридична процесуальна думка під принципами адміністративного процесу розуміє керівні, найголовніші та непорушні правила здійснення адміністративного процесу, закріплені у статтях Конституції України і законодавчих актах, які в імперативній формі регламентують поведінку учасників такого процесу та у загальній формі визначають процедури адміністративного судочинства [24, c. 102].

На думку інших учених, принципами правосуддя в адміністративних справах є основа, початок, основоположні, найбільш абстрактні правила (основні вимоги, засади), що становлять собою незаперечні вимоги, покладених в основу діяльності адміністративного суду щодо справедливого вирішення в ньому підсудних йому справ [23, c. 136]. Інакше кажучи, принципи правосуддя в адміністративних справах — це своєрідна система правил, покладених в основу діяльності адміністративних судів що-до вирішення публічно-правових спорів.

Абсолютно правильною є думка про те, що сьогодні принципи права стають не абстрактною правовою категорією, а дійовим інструментом, використання якого необхідне при вирішення далеко не теоретичних спорів [25].

Як бачимо, сучасні вчені-адміністративісти одностайні у розумінні поняття «принцип», визначаючи його пріоритетну роль у врегулюванні, зокрема, й адміністративних процесуальних правовідносин, організації системи і процесуальної діяльності адміністративних судів України.

Функціональне призначення принципів адміністративного судочинства полягає в тому, щоб задекларувати, проголосити, яким чином варто провадити адміністративний процес.

З точки зору адміністративного процесуального законодавства принципи права відображають специфіку й зміст даної галузі, визначають особливості й завдання процесу, методи його досягнення, характер і зміст діяльності суб'єктів розгляду адміністративних справ.

Принципи також сприяють правильному пізнанню та застосуванню норм адміністративного процесу, являють собою основу для законодавчої практики, підготовки, розробки і прийняття відповідних правових норм. Такі керівні засади закріплюють єдино правильний і дозволений (допустимий) варіант поведінки суб'єктів адміністративних правовідносин.

З огляду на зазначені визначення слід вказати, що принципи надають судочинству якостей справедливого правосуддя в адміністративних справах і навпаки — недотримання принципів адміністративного судочинства під час здійснення правосуддя тягне незаконність і подальше скасування судового рішення.

Крім того, що вони забезпечують внутрішню єдність усіх елементів адміністративного процесу — норм, інститутів, проваджень, ними встановлюється також і консолідація правотворчості і правосуддя в адміністративних справах.

Більше того, принципи адміністративного судочинства відіграють регулятивну роль у праві, завдяки чому вони набувають значення загальних правил поведінки, які мають загальнообов'язковий юридично владний характер.

Засади адміністративного судочинства закріплюються на конституційному рівні і є орієнтирами розвитку суспільства, держави та правосуддя в адміністративних справах в Україні.

процесуальний адміністративний судочинство право

Література

Колодій А. М. Принципи права України: монографія / А. М. Колодій. — К: Юрінком Інтер, 1998. — 208 с

Короткий тлумачний словник української мови / [уклад. Д. Г. Гринчишин, Л. Л. Гумецька (відп. ред.), В. Л. Карпова та ін.]. — К.: Рад. пік., 1978. — 421 с

Даль В. Л. Толковый словарь живого велико-русского языка: в 2 т. Т. 2 / В. Л. Даль. — М.: Рус. яз., 1981. — 779 с.

Малый толковый словарь русского языка / [под ред. В. В. Лопатина, Л. Е. Лопатиной]. — М.: Рус. яз., 1990. — 456 с.

Великий тлумачний словник сучасної української мови / [уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел]. — Ірпінь: Перун, 2003. — 1051 с.

Философский словарь / [под ред. И. Т. Фролова]. — [5-е изд.]. — М.: Политиздат, 1986. — 590 с.

Новий тлумачний словник української мови: в 4 т. Т. 3: ОБЕ-РОБ / [укл. В. Яременко, О. Сліпушко]. — К.: Аконіт, 1998. — 927 с.

Словник іншомовних слів / [уклад. Л. О. Пустовіт та ін.]. — К., 2000. — 935 с.

Кубко Є. Б. Теорія організації і структури державного управління. Реформування державного управління в Україні: проблеми і перспективи / [кол. авт.: Є. Б. Кубко, В. В. Цветков (кер.)]. — К.: Оріон, 1998. — 364 с

Історія вчень п-о державу і право: хрестоматія для юрид. вузів і фак. / [за ред. Г. Г. Демиденка]. -[2-е вид., доп. і змін.]. X.: Легас, 2002. — 568 с

Философский энциклопедический словарь. -М.: ИНФРА-М, 1997. — 576 с.

Алексеев С. С. Общая теория права: курс в 2 т. Т. 1 / С. С. Алексеев. — М.: Юрид. лит., 1981. -359 с.

Скакун О. Ф. Теория государства и права (энциклопедический курс): учебник / О. Ф. Скакун. -X.: Эспада, 2005. — 537 с.

Гуценко К. Ф. Правоохранительные органы: учебник для вузов / К. Ф. Гуценко, М. А. Ковалев ; под ред. К. Ф. Гуценко. М., 1995. — 346 с.

Кравченко Ю. Ф. Свобода як принцип демократичної правової держави: монографія / Ю. Ф. Кравченко. — X., 2003. — 298 с

Кодекс адміністративного судочинства України: наук.-практ. комент. / С. В. Ківалов, О. І. Харитонова, О. М. Пасенюк, М. Р. Аракелян. — X., 2005. — 532 с

Популярна юридична енциклопедія / [кол. авт.: В. К. Гіжевський, В. В. Головченко, В. С. Ковальський (кер.) та ін.]. — К, 2002. — 832 с.

Шостенко О. І. Адміністративна юстиція України в складі Російської імперії / О. І. Шостенко // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. — 2002. -№ 3. — С 7-11.

Николаева Л. А. Административная юстиция и административное судопроизводство: зарубежный опыт и российские традиции: сборник / Л. А. Николаева, А. К. Соловьева. — СПб., 2004. — 321 с.

Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 120, частини шостої статті 234, частини третьої статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України від 30 січ. 2003 р. // Офіційний вісник України. — 2003. — № 6. — Ст. 245.

Адміністративне право України. Академічний курс: під-чник: у 2 т. Т. 1. Загальна частина / [ред. колегія: В. Б. Авер'янов (голова)]. — К.: Юрид. думка, 2007. 502 с

Стефанюк В. С. Судовий адміністративний процес: монографія / В. С. Стефанюк. — X.: Консум, 2003. — 464 с

Науково-практичний коментар до Кодексу адмініст-ативного судочинства України: у 2 т. Т. 1 / B. К. Матвійчук, І. О. Хар ; [за заг. ред. В. К. Матвійчука]. [вид. 2-е, змін. та доп.]. — К.: Алерта ; КНТ, 2008. — 787 с

Комзюк А. Т. Адміністративний процес України: навч. посіб. / А. Т. Комзюк, В. М. Бевзенко, Р. С Мельник. — К.: Прецедент, 2007. — 531 с

Спасибо-Фатеева І. «Трансцендентна судова мімікрія» або про принципи права, аналогію та права у судовій практиці /1. Спасибо-Фатеева // Вісник академії правових наук України. — 2003. — № 4 (35). — C. 137-149.

Размещено на Allbest.ru

Источник: https://revolution.allbest.ru/law/00924168_0.html

Поняття та ознаки правосуддя

Поняття та сутність правосуддя в адміністративному процесі України

Судова влада в Україні реалізується шляхом здійснення правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а також конституційного судочинства.

Розкриваючи сутність правосуддя, як механізму реалізації судової влади, зазначимо, що правосуддя – це складне багатогранне явище у громадському житті. Поняття правосуддя, як виду людської діяльності, повинно відповідати на такі запитання: ким, яким чином і з якою метою воно здійснюється?

Якщо суть права складається з того, щоб створити юридичне забезпечення вирішення завдань, які стоять перед суспільством, шляхом нормативного, загальнообов’язкового регулювання суспільних відносин, то суть правозастосування полягає в реалізації права шляхом переведення загально-правових вимог в індивідуально-правові розпорядження.

Одним із головних суб’єктів, серед органів держави, наділених владними повноваженнями з правозастосування є органи правосуддя.

Відповідно до ст.124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судом. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається. Це Конституційне положення виключає можливість віднесення до правосуддя юрисдикційної діяльності будь-яких інших органів держави чи посадових осіб.

Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, які виникають в державі. Суд є єдиним і виключним носієм функцій правосуддя, входить в систему державних органів, при цьому не розчиняючись в ній, а займаючи специфічне місце в цій класово-історичній організації.

Діяльність суду при здійсненні правосуддя спрямована на всемірне зміцнення законності і правопорядку, запобігання злочинам та іншим правопорушенням і має завданнямиохорону від усяких посягань:

1) закріплених у Конституції України суспільного ладу, його політичної та економічної систем;

2) соціально-економічних, політичних та особистих прав і свобод громадян, проголошених і гарантованих Конституцією та законами України;

3) прав і законних інтересів підприємств, установ, організацій усіх форм власності, а також громадських об’єднань.

Функція правосуддя є визначальною, оскільки органи судової влади переважно розглядають по суті всі правові конфлікти, що виникають в державі. Потреба в здійсненні функції правосуддя обумовлена насамперед наявністю конфліктів у суспільстві та прагненням держави захистити встановлений правопорядок від будь-яких посягань. Ці посягання можуть мати різну ступінь небезпеки.

Держава визначає коло особливо важливих соціальних цінностей: життя, здоров’я, державна безпека, власність тощо, посягання на які можуть привести до застосування судом заходів кримінального покарання.

Сутність правосуддя з кримінальних справ полягає у розгляді в судових засіданнях таких справ і в застосуванні встановлених законом заходів покарання до осіб, винуватих у вчиненні злочину, або у виправданні невинуватих.

Вину обвинуваченого у вчиненні кримінального злочину може бути встановлено лише вироком суду, який набрав чинності.

Зважаючи на серйозність обмеження особистої свободи громадян, щодо яких застосовуються примусові заходи медичного характеру, законодавець надає право вирішення цих питань також тільки суду.

Особливе значення держава надає охороні майнових, особистих та інших прав громадян, призначаючи для цього органи судової влади і наділяючи їх відповідною компетенцією по розгляду цивільних справ. Таким чином, змістом правосуддя у цивільних справах буде розгляд і вирішення по суті спорів, пов’язаних із захистом прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб.

Функція правосуддя також поширюється на випадки, коли слід офіційно посвідчити факти, що мають юридичне значення: безвісна відсутність особи або фактичні шлюбні відносини тощо.

Крім того, тільки суд може позбавити громадянина можливості розпоряджатися своїми правами внаслідок душевної хвороби тощо.

Також юрисдикції органів правосуддя підлягають скарги на неправомірні дії посадових осіб, які обмежують права громадян.

Таким чином, можна виснувати, що правосуддя є однією з форм державної діяльності. Але правосуддя відрізняється від інших форм державної діяльності – законодавчої, виконавчої, розпорядчої або прокурорського нагляду – тільки йому властивими методами і діє в особливому порядку.

Специфічне положення суду в системі органів держави дає можливість виділити ті характерні ознаки, які відрізняють правосуддя від інших форм державної діяльності:

Правосуддя здійснюється тільки судом. Жоден інший орган чи громадська організація не здійснює розгляду судових справ. Тільки суд за законом має право здійснювати правосуддя. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

Особи, які незаконно взяли на себе виконання функцій суду, несуть передбачену законом відповідальність. І лише народ може брати участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних. Ці положення знайшли своє нормативне закріплення у ст.124 Конституції України та ст.

5 Закону “Про судоустрій і статус суддів”.

Правосуддя здійснюється способами, які вказані в законі. Так, суд в особливому порядку, який докладно регламентується процесуальним законодавством, здійснює правоохоронну функцію держави з метою відновлення порушеної законності, охорони прав і інтересів держави, організацій і громадян.

Кримінальні справи у зв’язку з вчиненими правопорушеннями в більшості своїй порушуються слідчими органами і після проведення розслідування передаються в суд для розгляду їх по суті. Суд при винесенні вироку засуджує чи виправдовує осіб, притягнутих до кримінальної відповідальності.

Цивільні справи порушуються, як правило, зацікавленою особою – позивачем, який подає до суду позов до відповідача, що порушив права та інтереси позивача. Суд задовольняє позов позивача чи відмовляє в ньому повністю або частково.

Підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність, також мають право звернутися до господарського суду за захистом своїх порушених чи оспорюваних прав та інтересів згідно зі встановленою підвідомчістю господарських справ.

Правосуддя здійснюється на основі закону і в точній відповідності з ним. Підзаконність судової діяльності є відмінною рисою правосуддя.

Вона полягає не тільки в тому, що судовий розгляд справ здійснюється у відповідності із законодавством, а перш за все – в застосуванні до конкретних фактичних обставин і людських вчинків норм кримінального, адміністративного, цивільного та інших галузей матеріального права.

При цьому, наприклад, нормами цивільного права визначається характер правовідносин сторін, які сперечаються з цивільної справи, а нормами кримінального права визначається злочинний характер діяння в кримінальній справі.

Таким чином, суд своїми актами (рішеннями, вироками, ухвалами, постановами), які він виносить з конкретної справи, не створює ні норм права, ні суб’єктивних прав і обов’язків конкретних осіб.

При здійсненні правосуддя він застосовує закон до конкретних обставин і робить висновок з цивільної справи про наявність чи відсутність суб’єктивних прав та обов’язків у зацікавлених осіб, а з кримінальної справи – про злочинний характер діянь правопорушника і про відповідальність за такі діяння.

Рішення чи вирок будуть визнані незаконними і мають бути відмінені, якщо суд застосував закон, який не може бути застосований, чи застосував не той закон, чи не вірно тлумачив закон при його застосуванні, в зв’язку з чим висновки суду зайшли у протиріччя із точним значенням закону.

Всебічна підзаконна судова діяльність, яка не допускає свавільного суддівського розгляду і вирішення справ з міркувань доцільності, як раз і складає відмінну ознаку правосуддя.

Специфічною ознакою правосуддя є здійснення його в процесуальній формі.

Судова діяльність пов’язана із дослідженням фактичних даних, матеріалів та доказів, із допитом значної кількості осіб, із необхідністю забезпечення їх прав при участі в справі.

Всі ці дії проводяться для того, щоб забезпечити винесення законного і обґрунтованого рішення по справі. Тому вся діяльність суду з розгляду справ (цивільних, кримінальних тощо) суворо регламентована процесуальним законодавством.

Таким чином, правосуддя здійснюється у визначеній законом формі судового процесу – у формі судових засідань, в яких беруть участь склад суду та інші учасники процесу, і які проводяться у відкритій, усній формі.

Судові засідання проходять за участю сторін – обвинувачення та захисту – у кримінальному процесі або позивача та відповідача – у цивільному процесі.

Отже, судовий процес носить змагальний характер, що дозволяє суду всебічно, повно й об’єктивно розглянути справу і винести правильне рішення.

В процесуальному законодавстві визначені всі дії суду і інших учасників процесу.

Суд зобов’язаний не тільки сам дотримуватися вимог процесуального закону, але і забезпечувати його дотримання підсудним і державним обвинувачем, захисником, позивачем, відповідачем і їх представниками, свідками, експертами, перекладачами і іншими особами, які приймають участь в справі. Порушення процесуального закону можуть привести до винесення неправочинного рішення, а, отже, і до відміни його вищестоящим судом.

Важливою ознакою правосуддя є те, що в результаті його здійснення з конкретної справи застосовується державний примус.

У відповідності з чинним законодавством суду надається право застосовувати державний примус.

Так, наприклад, засуджуючи підсудного з кримінальної справи, суд тим самим застосовує до нього певну міру державного примусового впливу в межах санкції кримінального закону.

Примусовий характер судової діяльності проявляється і в цивільному судочинстві. Задовольняючи позов чи відмовляючи в ньому, суд примушує конкретного відповідача чи позивача до належної поведінки в рамках даного цивільного правовідношення та до належного виконання обов’язків.

Другий не менш важливий бік розглядуваної ознаки правосуддя – це відмова від застосування державного примусу, тобто виправдання підсудного в кримінальному процесі чи його реабілітація, а також відмова в задоволенні позову з цивільної справи. У цьому власне і полягає сама суть судової поведінки – міркування про право та правомірність поведінки, вирішення питання про необхідність застосування примусу з боку держави.

Викладене вище дозволяє сформулювати саме поняття правосуддя.

Правосуддя – це здійснювана судом у формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а також конституційного судочинства діяльність по вирішенню справ, яка проходить у визначених процесуальних формах при неухильному дотриманні вимог закону, шляхом встановлення у судових засіданнях фактичних обставин та з’ясування істини по розглядуваній справі із ухваленням законних, обґрунтованих, справедливих і загальнообов’язкових судових рішень.

Викладене поняття і ознаки правосуддя із всією визначеністю відрізняють його від інших форм державної діяльності. Ці ж ознаки правосуддя свідчать про таку його значимість, яка піднімає правосуддя на вершину всієї правоохоронної діяльності держави.

Для більш глибокого розуміння суті судової діяльності важливим є наголосити на необхідності проведення диференціації між такими близькими по значенню, але не синонімічними поняттями, як: “судова влада”, “правосуддя” і “судочинство”.

Як вже наголошувалося раніше, правосуддя – це діяльність судових органів по розгляду і вирішенню у судових засіданнях при дотриманні процесуальної форми цивільних, господарських, адміністративних, кримінальних та конституційних справ.

На відміну від правосуддя, судова влада – це юрисдикційні повноваження судових органів, якими вони наділені за чинним законодавством.

Поняття судової влади є значно ширшим за правосуддя, оскільки останнє є лише однією з форм реалізації судової влади на ряду з іншими видами діяльності судових органів, а саме: конституційним контролем, контролем за додержанням законності та обґрунтованості рішень і дій державних органів і посадових осіб, формуванням органів суддівського самоврядування, роз’ясненням судам загальної юрисдикції актів застосування законодавства тощо.

Поняття “судочинство” включає в себе діяльність судів щодо розгляду і вирішення справ, віднесених до їх компетенції, а також дії інших суб’єктів, які реалізують свої права та обов’язки або вступають у процесуальні відносини із судом. Таким чином, поняття “судочинство” є також більш широким ніж “правосуддя”, оскільки охоплює собою діяльність не тільки суду, а й багатьох інших суб’єктів.



Источник: https://infopedia.su/3x7553.html

15.1. Правосуддя в Україні: поняття, завдання, ознаки та принципи здійснення

Поняття та сутність правосуддя в адміністративному процесі України

15.1. Правосуддя в Україні: поняття, завдання, ознаки та принципи здійснення

Правосуддя — особлива функція державної влади, що здійснюється через розгляд і вирішення в судових засіданнях цивільних справ зі спорів, що стосуються прав та інтересів громадян, підприємств, установ, організацій, громадських об’єднань і кримінальних справ, і застосування встановлених законом карних заходів щодо осіб, винних у вчиненні злочину, або виправдання невинних.

Згідно зі ст. 55 Конституції України кожному громадянинові гарантується право на захист у суді його порушених прав і свобод. Правосуддя в Україні регулюється ст. 124—131 Конституції України, Законом України «Про судоустрій України» від 07.11.02, а також законами України про конституційне, цивільне, кримінальне і господарське судочинство.

Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, які відповідно до ст. 6 Конституції України є самостійною гілкою влади і діють незалежно від законодавчої та виконавчої влади. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Судова влада реалізується шляхом здійснення правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а також конституційного судочинства.

Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції.

Завданнями правосуддя є: всебічне зміцнення законності й правопорядку; запобігання злочинам та іншим правопорушенням; охорона від будь-яких посягань закріплених у Конституції України основних засад суспільного ладу, його політичної та економічної систем, соціально-економічних, політичних та особистих прав і свобод громадян, проголошених і гарантованих Конституцією та законами України, прав і законних інтересів підприємств, установ, організацій, громадських об’єднань; виховання громадян у дусі точного й неухильного виконання Конституції та законів України, додержання дисципліни праці, чесного ставлення до державного і громадського обов’язку, поваги до прав, честі й гідності громадян; виправлення й перевиховання осіб, які порушили закон.

До основних ознак правосуддя слід віднести: здійснення правосуддя виключно спеціальними державними органами — судами (суддями), які у своїй діяльності є незалежними і підкоряються тільки закону; розгляд будь-яких справ у судах із дотриманням особливого порядку, регламентованого процесуальним законом, — порядку судочинства; загальнообов’язковість будь-яких судових рішень у справах, що проголошуються ім’ям України і мають силу закону.

Принципи здійснення правосуддя — це закріплені в законі основні державно-політичні та правові ідеї щодо завдань і порядку здійснення процесу судочинства, його стадій та інститутів по всіх категоріях справ.

Принципи здійснення правосуддя визначаються ст. 129 Конституції України, Законом України «Про судоустрій України» від 07.02.02, кримінально-процесуальним і цивільно-процесуальним законодавством України. Порушення принципів здійснення правосуддя є підставою для скасування судового рішення у справі. Розглянемо ці принципи детальніше.

Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами.

Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Особи, які незаконно взяли на себе виконання функцій суду, притягуються до передбаченої законом відповідальності. Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних.

Усім суб’єктам правовідносин гарантується захист їх прав, свобод і законних інтересів незалежним і неупередженим судом, утвореним відповідно до закону.

Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у суді, до підсудності якого вона віднесена процесуальним законом. Угоди про відмову у зверненні за захистом до суду є недійсними.

Іноземці, особи без громадянства та іноземні юридичні особи користуються в Україні правом на судовий захист нарівні з громадянами та юридичними особами України.

Законність. Правосуддя в Україні здійснюється у точній відповідності з законодавством України. У випадках, передбачених міжнародними угодами, суди України застосовують законодавство відповідно до порядку, встановленого цими угодами.

Рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом. Правосуддя в Україні здійснюється на засадах рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом незалежно від статі, раси, кольору шкіри, мови, політичних, релігійних та інших переконань, національного чи соціального походження, майнового стану, роду і характеру занять, місця проживання та інших обставин.

Правова допомога при вирішенні справ у суді. Кожен має право користуватися правовою допомогою при вирішенні його справи в суді. Для надання правової допомоги при вирішенні справ у судах в Україні діє адвокатура.

У випадках, передбачених законом, правову допомогу надають також інші особи. Порядок та умови надання правової допомоги визначаються законом. У випадках, передбачених законом, правова допомога надається безоплатно.

Підозрюваному, обвинуваченому чи підсудному гарантується право на захист. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

Гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами. Розгляд справ у судах відбувається відкрито, крім випадків, передбачених процесуальним законом. Рішення судів з усіх категорій справ проголошуються публічно. Перебіг судового процесу фіксується з допомогою магнітозапису та відеозйомки.

Ніхто не може бути обмежений у праві на отримання в суді усної або письмової інформації щодо результатів розгляду його судової справи. Учасники судового розгляду та інші особи, присутні на відкритому судовому засіданні, мають право робити письмові нотатки.

Проведення в залі судового засідання фото- і кінозйомки, теле-, відео-, звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури, а також транслювання судового засідання допускаються з дозволу суду в порядку, встановленому процесуальним законом.

Слухання справ у закритому засіданні суду допускається лише у випадках, установлених законом, з додержанням при цьому всіх правил судочинства.

Колегіальний та одноособовий розгляд справ. Справи у судах першої інстанції розглядаються суддею одноособово, колегією суддів або суддею і народними засідателями, а у випадках, визначених процесуальним законом, — також судом присяжних. Суддя, який розглядає справу одноособово, діє як суд.

Розгляд справ в апеляційному, касаційному порядку, а також в інших випадках, передбачених законом, здійснюється судом колегіально у складі не менше трьох професійних суддів відповідно до закону.

Справи в порядку повторної касації розглядаються складом суддів відповідної судової палати (Військової судової колегії) Верховного Суду України згідно з вимогами процесуального закону.

Державна мова судочинства. Судочинство в Україні провадиться державною мовою. Застосування інших мов у судочинстві здійснюється у випадках і порядку, визначених законом.

Особи, які не володіють або недостатньо володіють державною мовою, мають право користуватися рідною мовою та послугами перекладача у судовому процесі.

У випадках, передбачених процесуальним законом, це право забезпечується державою.

Участь у судочинстві представників громадських організацій і трудових колективів. У судочинстві в цивільних і кримінальних справах у порядку, встановленому законодавством України, допускається участь представників громадських організацій і трудових колективів.

Забезпечення доведеності вини. Особа, яка скоїла правопорушення, може бути притягнута до відповідальності лише за умови доведеності її вини в судовому засіданні.

Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (презумпція невинуватості). Ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.

Обвинувачення не може базуватися на доказах, одержаних незаконним способом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

Змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їхньої переконливості. Сторони в процесі здійснення судочинства мають рівні права. Обвинувальний ухил у процесі розгляду кримінальних справ є неприпустимим.

Підтримання державного обвинувачення в суді прокурором. Тільки представник спеціального державного органу — прокуратури — має право здійснювати цю функцію в процесі кримінального судочинства. При цьому прокурор керується лише вимогами закону та об’єктивною оцінкою зібраних у справі доказів.

Право на оскарження судового рішення.

Учасники судового процесу та інші особи у випадках і порядку, передбачених процесуальним законом, мають право на апеляційне, тобто оскарження рішення або вироку у справі, що не набрали законної сили, у вищу судову інстанцію, яка має право переглянути справу за сутністю, та касаційне, тобто оскарження рішення або вироку у справі, що не набрали законної сили, у вищу судову інстанцію, яка перевіряє їх законність та обґрунтованість і затверджує рішення або вирок у справі чи скасовує його та повертає справу на повторний розгляд до суду першої інстанції, оскарження судового рішення. Рішення, вироки та ухвали, винесені судовими колегіями Верховного Суду України, а також постанови суддів Верховного Суду України є остаточними і не підлягають апеляційному чи касаційному оскарженню. Вони можуть бути переглянуті лише після набрання ними чинності в порядку судового нагляду.

Обов’язковість судових рішень. Судові рішення у справі ухвалюються іменем України. Судові рішення, що набрали законної сили, є обов’язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, об’єднаннями громадян та іншими організаціями, громадянами та юридичними особами на всій території України.

Обов’яз­ковість урахування судових рішень для інших судів, органів прокуратури, слідства, дізнання визначається процесуальним законом. Судові рішення інших держав є обов’язковими до виконання на території України за умов, визначених законом України відповідно до міжнародних договорів, згода на обов’яз­ковість яких надана Верховною Радою України.

Невиконання судових рішень тягне передбачену законом відповідальність.

Самостійність судів і незалежність суддів. Суди здійснюють правосуддя самостійно. Судді при здійсненні правосуддя незалежні від будь-якого впливу, нікому не підзвітні і підкоряються лише закону. Гарантії самостійності судів і незалежності суддів визначаються Конституцією України, цим та іншими законами.

Органи та посадові особи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, громадяни та їх об’єднання, а також юридичні особи зобов’язані поважати незалежність суддів і не посягати на неї.

Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою завдати шкоди їх авторитету чи вплинути на неупередженість суду забороняється і тягне передбачену законом відповідальність.

Суддям забезпечується свобода неупередженого вирішення судових справ відповідно до їх внутрішнього переконання, що ґрунтується на вимогах закону.

Гарантії самостійності судів і незалежності суддів забезпечуються: особливим порядком призначення, обрання, притягнення до відповідальності та звільнення суддів; незмінюваністю суддів та їх недоторканністю; порядком здійснення судочинства, встановленим процесуальним законом, таємницею ухвалення судового рішення; забороною втручання у здійснення правосуддя; відповідальністю за неповагу до суду чи судді, встановленою зако­ном; особливим порядком фінансування та організаційного забезпечення діяльності судів, встановлених законом; належним матеріальним і соціальним забезпеченням суддів; функціонуванням органів суддівського самоврядування; визначеними законом засобами забезпечення особистої безпеки суддів, їх сімей, майна, а також іншими засобами їх правового захисту.

При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу передбачених законом гарантій самостійності судів, незалежності та правової захищеності суддів.

Недоторканність суддів. Недоторканність суддів гарантується Конституцією України, законом про статус суддів та іншими законами. На народних засідателів і присяжних на час виконання ними у суді обов’язків, пов’язаних із здійсненням правосуддя, поширюються гарантії недоторканності суддів.

Незмінюваність суддів. Професійні судді судів загальної юрисдикції обіймають посади безстроково, крім суддів, які призначаються на посаду судді вперше. Судді, обрані безстроково, перебувають на посаді судді до досягнення ними 65 років. До закінчення цього строку вони можуть бути звільнені з посади лише за підстав, зазначених у п. 3—9 ч. 5 ст. 126 Конституції України.

Суддівське самоврядування. Для вирішення питань внутрішньої діяльності судів у межах, визначених законодавством, діє суддівське самоврядування.

Законом можуть бути визначені також інші принципи судочинства в судах окремих судових юрисдикцій.

Источник: https://buklib.net/books/29293/

Studio-pravo
Добавить комментарий